Не слуги диявола, а сварливі сусідки: що історики кажуть про українських відьом

Детальний аналіз цього питання зробила історикиня Катерина Диса, викладачка Києво-Могилянської академії, у книжці "Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття". Авторка проаналізувала близько двохсот судових справ. Поділимося її головними висновками, які, ймовірно, вас здивують, адже усе було не зовсім так, як ми собі уявляємо.

Що таке "відьма" за європейськими мірками

Почнімо з того, що в Західній Європі слово "відьомство" означало не просто вміння чаклувати. Це був фактично договір людини з дияволом: людина продає душу, отримує надприродні здібності, і з цього починається вся біда. Такий образ ретельно розробили католицькі богослови. Найвідоміше його викладення – "Молот відьом" кінця XV століття, своєрідний посібник для суддів, як відрізнити відьму від порядної людини.

Далі були тисячі процесів і, за оцінками істориків, десятки тисяч страт по всій Європі. Відьмами могли визнати і чоловіків, але здебільшого це були жінки.

дослідниця Катерина Диса та її книжка, фото: соцмережі

Сюрприз із архівів: диявола в справах майже немає

Коли Катерина Диса вивчила українські судові книги, з'ясувалося, що князя пітьми там практично не видно. Основна категорія справ – побутові "злодіяння" без жодної участі нечистого. Не пакт із дияволом, а цілком земні речі: корова перестала давати молоко, захворіла дитина, не вдалося пиво, пропав урожай, чоловік пішов до коханки і так далі. У всьому цьому звинувачували "відьом".

Чому так? Авторка називає кілька причин, і всі вони доволі приземлені.

По-перше, релігійна. Православна традиція в наших краях не мала такого розгалуженого й страшного вчення про диявола та його слуг, як католицький Захід. Там диявола буквально "промальовували" у деталях, а православні спиралися на доволі поверхневі візантійські уявлення. Тому відьми були "лихими", але на побутовому рівні, а не в космічній битві добра зі злом.

По-друге, судова. Система в українських воєводствах була м'якшою, ніж, скажімо, у Німеччині чи Іспанії. Тортури й страти були рідкістю й стосувалися справді "показових" злочинів, як-от дітовбивство, або випадків, коли ви перейшли дорогу впливовій людині. За зурочену корову в гіршому разі могли присудити штраф чи покарати різками, а в більшості просто відпускали. До того ж кат коштував дорого, тож власним катом могли похвалитися лише кілька міст. Часто справа закінчувалася примиренням сторін.

Логіка сусідської сварки

"Не жартуй" (1895 рік), художник Микола Пимоненко, фото: Вікіпедія

Як працювала логіка тодішніх людей? Уявіть: учора ви посварилися із сусідкою, а сьогодні в корови зникло молоко. Збіг? Ні, звісно. Тим більше що нещодавно ця сусідка вилила брудну воду на ваш город. Відповідь очевидна: вона відьма.

У світі, де від погоди, хвороб і випадку залежало все, а наукових пояснень майже не було, відьма давала відповідь на найстрашніше питання: "Чому це сталося зі мною?" Коли з'являється винна, світ стає майже справедливим, а з винною можна щось робити. Наприклад, подати до суду.

Тому, за висновками дослідниці, відьомство в тодішній Україні – це насамперед плітки, звинувачення, особисті антипатії і судові процеси через них. А слово "відьма" часто було просто вершиною образи, яку приписували жінкам із лихим і сварливим характером. Магія нерідко відігравала другорядну роль і слугувала формальним приводом для початку суду. До того ж чаклунство століттями було офіційно заборонене, про що йшлося, зокрема, в Магдебурзькому праві, яке діяло в українських містах.

Відьму знаходили за чутками

"Кріспен і Скапен" (1864 року,), художник Оноре Дом’є, фото: Вікіпедія

Як у ті часи знаходили відьму? Не за розпущеним волоссям і не за зеленими очима. Її знаходили за чутками.

Історикиня відзначає, що відьомський процес народжувався не в суді, а на подвір'ї, у сварці, у ланцюжку пліток. Суд лише закріплював те, що громада вже вирішила.

Звідси один із найцікавіших фактів. В архівах збереглося чимало справ про захист честі й гідності. Люди йшли до суду не тому, що були відьмами, а тому, що їх такими назвали! Це був позов про образу. Сучасною мовою: вас публічно оббрехали, і ви відчайдушно доводите протилежне. Тільки роль теперішніх соцмереж тоді відігравали пересуди й судові книги.

Не менш цікаво, що в документах майже немає опису зовнішності відьом. Жодних характерних прикмет, за якими можна було б "перевірити підозрювану". Усі знайомі нам візуальні ознаки з'явилися пізніше, коли етнографи XIX століття записували розповіді селян, які, звісно, прикрашали їх і так виникли популярні міфи про відьом. Але насправді не було стандартного "відьомського реквізиту": ним могло стати будь-що незвичне – слова, прокльон, підозріла рідина, порошок, зілля, мотузка чи дивний глечик.

Є й застереження, про яке авторка нагадує читачам: у судових книгах ми чуємо не голоси "відьом", а записи писарів. Писар міг переказувати, скорочувати і навіть фантазувати. До того ж частину свідчень давали під тортурами. Тоді вважали, що під тортурами людина не здатна брехати, а тому "зізнання" потім мало бути повторене наступного дня, щоб у суддів була чиста совість.

Щуровчики: єдина "відьма на мітлі"

Серед буденних історій про зурочення дітей та корів є одна, що вирізняється. Вона сталася в селі Щуровчики на межі Львівщини й Волині в середині XVIII століття.

Євка Старониха народила дитину від коханця. Невідомо, чи дитина народилася мертвою, чи мати її задушила, але тіло знайшли в хліві, де його вже поїдали свині. Дітовбивство було одним із найтяжчих злочинів: саме тоді формувався ідеальний образ матері, для якої діти – найвища цінність, а посягання на них – святотатство.

На допиті Євка під тортурами заявила, що скористалася послугами "відьми", яка дала їй зілля, щоб перервати вагітність. Ту жінку, Оришку Личманиху, також відправили на тортури, і вона заперечила: мовляв, Євка просила в неї зілля, щоб убити власного чоловіка! А далі Оришка наговорила такого, чого більше немає в жодній українській справі. Вона розповіла, що навчилася магії у "сильніших відьом" і разом із ними летіла на березовому дрючку з Волині на шабаш під Києвом. До місця призначення, правда, не долетіла: як недосвідчена, "розбилася" десь під Бердичевом і додому поверталася пішки, в синцях. Якщо іронізувати цю історію, тоді це була перша в історії України авіакатастрофа за участі відьми.

До речі, вирок був парадоксальним. Інших "відьом", названих Оришкою, допитали, вони сказали, що її не знають і що вона все вигадала. Матір, яка залишила дитину помирати, засудили до страти: їй відтяли голову. А "шабашну льотчицю" Оришку лише відшмагали різками, наказали не пліткувати і не чаклувати й відпустили додому.

Коли вогонь таки горів

спалення відьом та гетьман Іван Брюховецький, фото: Вікіпедія

Були й справді жахливі випадки пов’язані зі спаленням. Найвідоміший стався в Гетьманщині у 1666 році в Гадячі, за гетьмана Івана Брюховецького. Коли його вагітна дружина важко захворіла й втратила дитину, гетьман вирішив знайти винних. За його наказом спалили живцем шістьох жінок, серед яких була навіть дружина гадяцького полковника.

Як відзначає історикиня, ця історія не стільки про магію, скільки про владу, яка вдалася до показових страт для підтвердження свого авторитету.

Відьми для еліт і для політики

Відьомські історії жили не лише в селах і містечках. Переказували, ніби гетьман Богдан Хмельницький перед кожною важливою битвою радився з відьмами, а одна з них була ще й його коханкою. Але цю байку охоче розповідали його польські противники. Для них це було зручне пояснення: простий козак не може чесно перемагати "непереможну" шляхту, отже, тут замішана нечиста сила. Надприродне пояснювало не тільки невдачу, а й успіх, що не вкладався в картину світу.

Звинувачення у відьомстві долітали й до аристократії: кількох осіб із князівських родів підозрювали через любовні зілля. А митрополит Петро Могила звинувачував католиків і уніатів у зв'язках із відьмами. Тобто відьомство стало ще й інструментом конфесійних і політичних конфліктів.

Кінець епохи, але не кінець пліток

Наприкінці XVIII століття російські та польські закони, під якими тоді жила Україна, заборонили розглядати справи про відьомство. Закон уже чітко казав, що це забобони. Самосуди й пересуди нікуди не зникли, відьми й далі жили, мабуть, у кожному селі, а подеколи й непогано заробляли: за копійку могли допомогти зурочити конкурента чи знайти загублену річ. Але суд їх більше не карав.

Тож, які висновки можна зробити? По-передше, відьомство в українській історії – це не про магію, а про людей. Про сварки, заздрість, страх, бідність і хвороби, і про потребу знайти винного. Магія була лише приводом. Така собі рутинна частина життя в селах і містах.

По-друге: історія відьом – це історія громад, які самі вирішують, хто "свій", а хто "чужий". Тому, фактично, мало що змінилося з того часу, змінилися лише слова пояснення. Раніше шукали відьму, що "зіпсувала корову". Тепер шукають винних у соцмережах і пояснюють усе змовою, "агентами впливу" і так далі. Однак механізм той самий: складний світ терпіти важко, а простий і зрозумілий ворог робить життя легшим.

І по-третє: книжка нікого не засуджує. Вона не каже: "Які дикі були люди". Вона каже щось на зразок: "Ось як вони намагалися зрозуміти світ, який не піддавався розумінню". А це дуже людська справа. Для наших предків відьма – не всемогутня звабниця (як ми собі зараз уявляємо з серіалів), а сварлива й заздрісна сусідка, до якої приклеювали поясненням усе те, чого не вміли пояснити інакше.

Тож цього Гелловіну, дивлячись на мітли й чорні капелюхи, варто пам'ятати: головний підсумок історії про відьом зовсім не про них. Він про те, як легко ми вигадуємо ворога, коли не знаємо справжньої причини біди. І наступного разу, коли захочеться сказати "це все через них", на секунду зупиніться й запитайте себе: а чи не шукаю я зараз власну відьму?

Читайте також: "Україні і так вистачає чортів, що лізуть зі сходу", – отець-блогер Філюк про ставлення церкви до Геловіну