У полоні деградуючого нарциса. Колонка Леоніда Швеця
Можна різними словами описати відчуття від того, що Сполучені Штати в особі свого лідера вирішили відкрито надати послугу володимиру путіну, але в цьому описі точно відсутнє слово «шок». Неприязнь Трампа до України та до Зеленського персонально була незмінним фоном усіх контактів між Білим домом і Банковою ще з першої каденції, а під час другої трапилися відмова від грантових постачань озброєння та амуніції в Україну, огидна сцена в Овальному кабінеті та перший випадок призупинення військової допомоги й відмови в наданні розвідданих.
Загострення у його найнепривабливіших формах абияк тоді подолали, але постійне відчуття підступу, який може статися будь-якої миті на американському напрямку, нікуди не подівалося. Те, що відбувається зараз, викликає подив лише тому, що останнім часом Штати, здавалося, рухаються до посилення вимог до росії. Був навіть ухвалений і 18 вересня президентом підписаний закон про «пекельні санкції», що півтора року безнадійно бовтався на підступах до Конгресу. Вистачило, однак, одного путінського дзвінка, щоб розгорнути ситуацію на 180 градусів. Трампа кремлівська розводка підсікла в момент його найбільшої слабкості, коли він не знає, за яку соломинку вхопитися, щоб запобігти принизливому розгрому республіканців на проміжних виборах або хоча б перекласти відповідальність за нього на когось іншого. Клієнта можна брати голими руками. Тут з'являється путін і пропонує рішення.
Рішення, звісно, ніяким рішенням не є, ціна на дизель у США скільки-небудь відчутним чином не відскочить, але винний названий: Зеленський, і Трамп на якийсь час повертається в зону комфорту. Світ, у якому угода з путіним і влаштований Зеленському рознос піднімають видатного президента у власних очах, йому зрозумілий і звичний. Наскільки це ганебно й принизливо для Америки, коли Кремль крутить американським лідером, як брелоком на пальці, ще й демонстративно відмовляючись виконувати нібито досягнуті домовленості про енергетичне перемир'я і взагалі рухатися в бік припинення війни, Дональд Трамп не відчуває. Зараз Америка — це він, і йому добре. Нехай ненадовго, але добре.
Трампа так багато в нашому житті, що його психологічний портрет вивчено фахівцями глибоко і докладно, матеріалу хоч греблю гати. І цей матеріал, що поставляється щодня в неймовірних кількостях, свідчить про те, що ми маємо справу з так званим малігнатним, тобто злоякісним нарцисом. Цей різновид нескінченно закоханих у себе людей ще називають патологічними, деструктивними або асоціальними нарцисами. Їм потрібне не просто захоплення, їм важливо зневажати тих, хто захоплюється, у них повністю відсутня емпатія і почуття провини, зате яскраво представлене прагнення принизити й навіть знищити тих, хто не підкоряється і/або не визнає величі нарциса. Уже за визначенням вони дозволяють собі набагато більше того, що дозволяють «прості» люди, і це дає їм додаткові інструменти в боротьбі за владу та вплив. А якщо додати невтомне і часто вельми винахідливе нищення ворогів, ось вам і секрет успіху малігнантів у політиці.
Яким чином на чолі провідної держави світу опинилася людина таких чеснот, обговорювалося, обговорюється і назавжди судилося обговорюватися майбутнім історикам, психологам, соціологам і політологам, зараз же очевидно, що Трамп у своїй демонстративній аморальності втягнув у процес моральної деградації і Сполучені Штати, розсунувши рамки мислимої політичної дії далеко за межі вчорашніх пристойностей. Відтепер ніби нічого не соромно.
Ситуацію усугубляють (погіршують) дві обставини. Це буквально на очах прискорене старіння Дональда Трампа, з усіма належними поважному віку погіршеннями ментальних показників і гіпертрофуванням домінуючих психологічних рис, а вони в нього он які, ми щойно побіжно розібрали.
Окреме питання, як він переживає те, що вже недалеко фізичний кінець найдорожчого для нього — самого себе. Точно не додає умиротворення і любові до людства.
Друга обставина: політичний час, який, на відміну від життєвого, чітко відміряний і відчутним чином випаровується. 3 листопада — проміжні вибори. 3 січня до роботи приступить новий склад Конгресу, з великими планами розібратися, що натворила ця адміністрація за два роки роботи.
Уже наступного року почнуть висуватися кандидати на праймериз, а у 2028 році всю увагу буде прикуто до виборів нового лідера Америки. Америки без Трампа. І якщо навіть на нинішніх проміжних виборах кандидати-республіканці вважають за краще поменше згадувати Трампа, щоб не псувати собі результати, то можна собі уявити, як від нього шарахатимуться у 2027-му та 2028-му.
Без сумніву, досягнення Дональда Трампа видатні: лише Гроверу Клівленду вдалося повернутися в Білий дім після програшу і перерви в кілька років. От тільки невгамовне і приголомшливо успішне в результативності прагнення потрапити в центр загальної і буквально глобальної уваги грає з Трампом злий жарт.
Увага, якої він так прагне, щоразу виявляє, наскільки він порожній у своїй грандіозності та карикатурно некомпетентний: ніби його нестримно тягне вискочити на сцену, а на сцені виявляється, що штани не одягнені.
Нескінченні розмови про власну велич супроводжують регулярну демонстрацію нікчемності. Трампа дуже багато, і при цьому він — порожнє місце. Якщо комусь не вистачило першої каденції, щоб це зрозуміти, у другій каденції він впорався менше ніж за два роки.
Попереду, очевидно, те, що фахівці називають нарцисичним колапсом: міф про власну грандіозність приречений розвіятися, вся конструкція особистості Трампа, що будувалася ним усе життя і повністю розгорнулася в друге президентство, без розумників, які заважали йому насолоджуватися владою в першу каденцію, почне розвалюватися, оголюючи повне убозтво — страшний сон нарциса. Може, внутрішніх захисних механізмів йому й вистачить, щоб якось впоратися з катастрофою, ухилитися від неї, залишитися у світі ілюзій. Зрештою, є МАГА-середовище, де його готові приймати будь-ким, і що образливіше для норми, то краще. Але в процесі цього внутрішнього розкладання 47-й американський президент у образі на невдячне людство може накоїти ще чимало лиха, повноваження дозволяють.
І так, з таким лідером США нам працювати ще понад два роки. Не можна не працювати, цього вимагають інтереси країни, хоча так хочеться відправити слідом за руським кораблем. Тим паче, що русские якраз із Трампом працювати точно не припинять. Тож треба тримати себе в руках і вигризати своє. Як люблять казати американці: і хай допоможе нам Бог.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
