Керування люттю. Хто і як насправді руйнував Храм Гробу Господнього в Єрусалимі?

Проте навряд чи це можна назвати винаходом XX і тим більше XXI сторіччя. Навіть середньовічні війни не зводилися до з’ясування стосунків на полі бою. За всієї умовності визначень на кшталт "священної війни", релігійне завзяття насправді живило чимало тодішніх конфліктів. Не важко розгледіти – принаймні в деяких з них, й елементи інформаційних (та дезінформаційних) кампаній, хоча їх, звісно, так тоді не називали.

Руїни Храму Господнього в уявленні європейців XIX сторіччя

Відомо, скажімо, як мотивували та "мобілізували" учасників хрестових походів чутки про реальні та удавані переслідування християн в державах тодішнього мусульманського світу. Та повідомлення про плюндрування їхніх святинь – зокрема Храму Гробу Господнього в Єрусалимі, нібито за особистим розпорядженням каїрського халіфа-шиїта Хакіма.

От тільки що саме відбулося зі святилищем в 1009 році (а йдеться саме про нього) достеменно насправді невідомо. Православна традиція каже про руйнування храму дощенту або ж до "фундаментів колон" – при цьому зазвичай посилаються на повідомлення православного ж автора, Ях’ї Антіохійського. Водночас кілька західних місіонерів, які побували в місті майже одразу після цих подій, казали, що храм встояв (для них це було диво, яке доводило силу християнської віри).

Один з найдавніших планів Храму Гробу Господнього, скопійований з рукопису VII сторіччя (кругла будівля – Ротонда над Гробом, прямокутна — Базиліка Константина Великого) і створена на його основі реконструкція

Припускають, що може йтися і про плутанину – адже ми не можемо з впевненістю казати, що саме різні автори розуміли під словом "храм" – лише Ротонду над Гробом Господнім чи й прибудовану до нього Базиліку Константина Великого (відому якраз великою кількістю колон).

Читайте також: Республіка, проголошена телеграфом

Можливо, втім, що Базиліка була й зруйнована раніше, ще під час сильного землетрусу в середині попереднього сторіччя. Тоді ж, між іншим, могла постраждати й Ротонда — але при цьому не бути зруйнованою, деякі джерела кажуть, що стіни були цілими до висоти 11 метрів щонайменше.

Той же Ях’я згадує про скарги руйнівників (чи то тих, кого він називає руйнівниками), що вони виявилися безсилими перед скелею, — а це своєю чергою може свідчити, що встояла не лише Ротонда й Голгофа. Одним словом – суцільна непевність. В якій кожен може покладатися хіба що на віру.

Проте є й факти, які можна назвати беззаперечними. В будь-якому разі був приступ ненависті згаданого халіфа — він обурювався тим, що православні священники, на його переконання, вводять в оману легковірних, розповідаючи про диво сходження благодатного вогню. 

Хакім взагалі був дуже імпульсивною людиною, не мав жодних сумнівів у своїй освіченості та вперто боровся з "забобонами темних підданих".

До того ж халіф і раніше, щонайменше з кінця 1004 року запроваджував обмеження проти представників певних конфесій, і щоразу суворіші. Християнам, скажімо, заборонили відкрито святкувати Богоявлення та Великдень. Усіх немусульман зобов’язали носити пояси та тюрбани чорного кольору. А під час відвідування лазні християни мали надягати на шиї хрести (дехто вважає, що саме тоді й з’явилася традиція натільних хрестів), в юдеї – дзвіночки.

Хакім

Потім "іновірцям" взагалі заборонили з’являтися на публіці без символів свого віросповідання. А щоб вони були помітні – вимагали робити їх великими й важкими, тож, за переказами, іноді вони більше нагадували ярма. Іноді стверджують, що жінок-немусульманок зобов’язали ходити в непарному взутті.

Окремі приписи щодо одягу "невірних" не були, звісно, винаходом Хакіма. Вперше вони були запроваджені ще "праведним" халіфом Омаром у VII сторіччі. А Аббасид Мутаваккіль у IX сторіччі зробив їх суттєво жорсткішими. Проте Хакім, видається, довів ці вимоги до абсурду.

Щоправда, і до мусульман-сунітів ставлення халіфа-шиїта важко було назвати приязним. У 1005 році Хакім наказав виставити на загальний огляд написи з прокляттями на адресу давніх халіфів з родини Омейядів і тих родичів пророка, які відмовилися зробити халіфом Алі, який за віруваннями шиїтів, був єдиним справедливим наступником пророка.

Подібні заходи здаються самовбивчими — адже суніти становили більшість серед єгипетських мусульман. Втім, навряд чи Хакім керувався логікою, звичною для нашої доби. Піддані ж не були виборцями, і "підлаштовуватися" під них халіфу не було жодної потреби. Навпаки.

Він свідомо робив ставку на вихідців із меншостей – і чим більшу невдоволення чи навіть ненависть вони викликали в більшості, тим залежнішими ці ставленики ставали від його "милостей", і тим надійнішою опорою влади вони здавалися Хакіму.

Читайте також: Коли клинопис заговорив. Дивовижне відкриття шкільного вчителя

Фрагмент туніки з християнськими символами, виготовленої за доби Каїрського халіфату

Відняти в православних їхній головний храм халіф міг зовсім не для руйнування, а й того, щоб віддати його іншій, "нехалкедонській" християнській громаді — несторіанам чи яковітам. Для "халкедонців" - православних та католиків (чиї шляхи тоді ще не розійшлися остаточно) – це в будь-якому разі було рівнозначне плюндруванню святині. А руйнуванням вони могли врешті-решт називати будь-які спроби перебудови святині чи навіть її ремонту, тим більше ремонту відповідно до смаків "конкурентів".

Втім, Хакім невдовзі трошки охолов і дозволив православним повернутися та відбудувати храм так, як вони вважали за потрібне (і деякі з новобудов, які з’явилися внаслідок цього дозволу, теж викликали обурення у вірних, хоч і не таке палке). Врешті решт до гнаної конфесії, як дивно це може виглядати для людей іншого часу, належала мати халіфа. А його дядько взагалі був православним патріархом Єрусалима!

А потім дозвіл на ремонт храму отримав… візантійський імператор. І це при тому, що його імперія була чи не найголовнішим стратегічним супротивником Каїрського халіфату (так, звісно, був ще й сунітський Багдад, але навіть для шиїтських володарів він здавався ближчим).

Читайте також: Лікар стає детективом, або Джон Сноу та його полювання на "вбивцю лондонців"

Проте на той час інформація про руйнування чи не найважливішої християнської святині вже зажила власним життям. І поширювалася як наочний доказ нетерпимості "сарацинів" до християн — попри усі дозволи Каїра на ремонтно-відновлювальні роботи "на місці". Наступним кроком стали заклики до "відновлення справедливості" зі зброєю в руках, що зрештою і вилилися у хрестові походи до Святої Землі.

За іронією долі, після здобуття Єрусалима хрестоносцями від попередніх будівель взагалі мало що залишилося. Новий Храм Гробу Господнього збудували фактично заново. Ще й у стилі більш звичному для прибульців та набагато більшим за розмірами. 

Для наочності це можна порівняти з будівництвом макета Золотих воріт у Києві на залишках справжньої брами. З тією різницею, що в київському випадку руїни зберегли, а що було на місці єрусалимської новобудови — дослідники й досі сперечаються. Але хрестоносців все одно вважають відновлювачами та "реставраторами", а Хакіма руйнівником.

Храм Гробу Господнього в XV сторіччі

Імпульсивний халіф, втім, до всіх цих подій не дожив. Він загадково зник ще в 1021 році. І його зникнення лише додало містичної аури легенді про цього дивного володаря, яка сформувалася ще за його життя. Значною мірою — його власними зусиллями. Бо божевільні, на думку сучасників, дії володаря він зазвичай підданим не пояснював. А головне — майже не замислювався над наслідками.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.